Чарівна квітникарка - і не тільки...


Зовсім не обов”язково вірити у переселення душ, щоб зрозуміти: все у світі одухотворене. Хоча найчастіше саме життєвий досвід допомагає людині відкрити в собі новий простір для самовираження і, шліфуючи до часу прихований талант, набути іще одну професію.

Коли в “ANNGalery” на вулиці Басейній, 21-б в Києві живописні соняхи зустрічали кожного, хто сповістив мелодійним звоном: ось я широко розчинив двері й переступив поріг, бо люблю мистецтво, - навіть і на думку не спало би, що написала ті соняхи іще молода художниця – Оксана Лупич. У природі вони закумульоване світло передають пелюстками і зерням; їх найбільше люблять птахи; а запахуща олія навіть холодної пори зберігає сонячну літню спеку в текучій своїй щедроті… У квітці є щось материнське, якась беззаперечна життєдайна любов. А от вловити її фарбами і передати на полотні художник може тільки тоді, коли й сам сповниться такої любові. Молодій жінці відкрилася душа рослин і заспівала на кінчику її пензля.

 Утім, можливо, то співала пташка, сидячи на гілці, - дарма, що акрилові фарби на картоні зафіксували її строкатість і залюбленість у навколишній світ. “Зима над квітами не владна…” – наче виспівувала птаха назву виставки, закликаючи повноту радості із теплої пори. Дві інші пташки, мовби цілують квіти, - добувають нектар із ароматної серединки екзотичних рослин. Можливо, це крихітки-колібрі, а полотно картини для них – лінза, що збільшує зображення? Адже людина стає велетнем, коли любов її до навколишнього світу не вміщається в оболонку фізичного тіла. Тоді вона оповиває душею все, що бачить, і відчуває в собі дихання рослин і пернатих співунів, дослухається до перемови зір у безмежжі космосу – високо на вершинами гірського кряжу. Тобто людина-митець вміщає в собі цілий космос.


    
 Оксана Лупич, готуючись до персональної виставки в 
“ANNGaleri”, питання каталогу вирішила по-своєму: видала перекидний настільний календар, до починається “Зимовим сонцем у горах”, а обіч –  “Цикорій цвіте” і “Дихання маків” (втім, ці дві картини можна детальніше роздивитися в “теплі” місяці). Якби не цей виразний гірський краєвид, уявлялося б, ніби Оксана Лупич – художниця-квіткарка, бо цивілізація рослин, де за янголів правлять птахи, їй найближча. Адже не тільки соняхи, а й серпневі флокси на картині художниці здаються одухотвореними.

Ретельно придивившись до її живопису, можна уявити цілу історію з життя рослин. Пригадуєте, як А.Чехов писав, що може створити оповідання, навіть описуючи чорнильницю? Коли художник глибоко проникає в будь-який предмет чи явище, але не препарує, не аналізує їхньої сутності, а тільки поєднується з ними у цілісність, - то і є прояв справжньої Любові. Щоб опанувати Любов як мистецтво, треба розвивати душу. А ремесло для вислову Любові буває різне. Тому Оксана Лупич опановує живопис як нову, другу для себе професію, і неупинно вчиться, ускладнюючи поставлену перед собою мету.

Її постійні пошуки позначені сходинками зростання. Серед найбільш виразних у, так бимовити,  квітковій темі – “Світло” теплих жовтих квітів, подібних то цвітіння топінамбуру. Тут відчутний ефект, ніби зображені  “обличчя” квітів споглядають людей, котрих чимало було на тій персональній виставці, і обмінюються між собою враженнями, обговорюють світо- і квітосприймання нас, глядачів.
              
А що серед захоплених живописом Оксани Лупич, які лишили дуже поетичні свої враження у книзі відгуків, найбільше - жінки, то неможливо не згадати тендітну конвалію, котру можна вважати образним автопортретом молодої художниці. Серед густого буяння високих рослин тоненьке стебло з білими дзвіночками – запахуща конвалія сприймається не просто відірваною від родичів-квітів, котрі завжди ростуть галявинкою-колонією. Вона – мов першопроходець, тендітний дослідник у невідомій до часу країні, який несе просвітлення, а відтак і здоров”я у вологий незвіданий ліс. Так, через окремий образ митець уміє передавати і філософські поняття, і стан душі в окремі моменти життя.
           
“Конвалія” – не знак самотності як такої. Вона – ознака внутрішньої зосередженості, без якої неможлива справжня творчість.

Сама художниця не дуже-то допускає сторонніх у своє особисте життя, але щедро відкриває душу в своїх картинах. Їй притаманне прагнення ділитися світлом і радістю, тому її твори наповнюють простір добрим настроєм, сконцентрованим між прошарками фарб, котрі створюють ефект живого спілкування між живим і нерухомим. Ніжні і водночас соковиті кольором пелюстки гібіскусів композиційно узгоджені, тому картина легко впишеться у будь-який інтер”єр. І надзвичайно цікаве спостереження Оксани Лупич: “Альпійські ялини”, що тягнуться свічками-квітами в небо, здається, водночас зазирають водночас у вікно, за яке їм править спершу мольберт, а потім строге, стримане обрамлення картини.
            
Ця перша зустріч із творчістю художниці викликає бажання продовжити знайомство. Напевне, пейзаж стане темою наступної персональної виставки. Тоді дізнаємось про неї трохи більше. Бо тим і цікаве спілкування в мистецтві, що допомагає нам краще пізнати одне одного, а відтак і пізнати щось нове у своїй власній душі.




                                                                      Ганна КОЗАЧЕНКО,
                                    член правління Українського фонду культури

источник - http://lupich.com.ua/22